Війни художників - Станіслав Стеценко

Скачать книгу

их аукціонів російського мистецтва, що його проводив у Парижі аукціонний будинок «Мезон д’арт». Мене, загалом, цікавило українське мистецтво, утім, як відомо, для західних антикварів усе, що було створено на теренах колишнього Радянського Союзу, є російським. Насправді «стовідсоткове російське» мистецтво було російським відсотків на п’ятдесят.

      Автоматичні розсувні двері впускали до величезного залу, застеленого розкішними килимами, «антикварну еліту» Парижа, а також Нью-Йорка та Лондона і, звісно, новоспечених російських та українських скоробагатьків. Перших – розжирілих на нафто- та газодоларах, а інших – на оборудках з бюджетними грошима. Обидва підвиди можна було впізнати по гучних розмовах, черевиках зі страусячої або крокодилової шкіри і неймовірній кількості охоронців.

      Я писав для київського журналу «АРТ-Юкрейн», і мене цікавило, хто ж купить дві картини Івана Труша й малюнок олівцем, котрий у каталозі мав назву «Дама в накидці» Миколи Гущенка. Малюнок я вважав «фальшаком». Як відомо, ринок антикваріату на початку ХХІ століття буквально захлинувся підробками. Британцю Джону Маяту, який скопіював близько 300 робіт і продав їх (дещо навіть через аукціон «Крістіс»), ще не було й 70-ти. А скільки таких Маятів працювало по всьому світу, копіюючи видатних і користуючись тим, що шалено виросли ціни на художній антикваріат! Дістати старе полотно, скопіювати Модільяні чи Матісса й зістарити картину в термостаті, піднімаючи й опускаючи температуру від -100 до +60, не така вже й важка справа. Ще простіше підробити малюнок на папері, датований 40-м роком минулого століття: дістати аркуш паперу, якому років із п’ятдесят, і спробувати скопіювати руку майстра.

      На передаукціонному показі я уважно придивився до малюнка Гущенка й упевнився, що це підробка. Хоча важко уявити, хто в Парижі (а не в Україні, де ціни на Гущенка справді високі) буде підробляти його – навіть не полотно, а малюнок. Утім, що мені до того? У мене була власна думка, у «Мезон д’арт» – своя.

      І ось сьогодні фон Клейст (на аукціоні я дізнався, що його повне ім’я – князь Александер фон Клейст) купив цей малюнок. І знову ж – що мені до фінансових утрат князя фон Клейста? По суті – байдуже. Єдиний аргумент – я готував велику статтю про фальшування картин. І взяти інтерв’ю в «кита антикварного світу», який щойно пошився в дурні і купив «фальшака», для журналіста – неабияка удача. Та чи не дасть мені фон Клейст відкоша?

      Але, як кажуть росіяни, «попытка – не пытка». Вважаю, що в Бонні, де у Клейста знаходиться головний офіс концерну, потрапити до нього я не мав жодного шансу. А от у Парижі, де розташоване лише представництво, шансів у мене було трохи більше. І тому я вже наступного дня входив до оформленої різьбленими панелями дорогих сортів чорного дерева приймальні «Фон Клейст і К°» на вулиці Ріволі. На стінах висіли картини й малюнки в дорогих рамах. Краєм ока я відзначив графіку Пікассо. На чільному місці – над головою охоронця, який зміряв мене з ніг до голови оцінювальним поглядом, – полотно Казимира Малевича. Можливо, тут уже було вготовано місце і фальшивому малюнку Гущенка?

      У приймальні керував секретар – чоловік років п’ятдесяти, більше схожий на телеведучого політичного шоу: у бездоганному сірому, у ледь помітну смужку, костюмі з дбайливо підібраною в тон краваткою, що підпирала подвійне підборіддя. Рум’яне обличчя без жодної зморшки з моєю появою набуло виразу ввічливого очікування, і секретар поцікавився французькою з помітним німецьким акцентом: «Мсьє? З якого питання?», записуючи моє прізвище у блокнот.

      – Ви домовлялися про зустріч?

      Коли я відповів, що не домовлявся, очі у секретаря зробилися круглими і він утратив до мене будь-яку цікавість. Поклав золочений і, очевидно, страшенно дорогий «паркер» (цікаво, а чим же тоді пише сам фон Клейст?) на розгорнутий блокнот. Обличчя із запопадливо-ввічливого миттю перетворилося на холодно-байдуже.

      – Вибачте, мсьє (жест «як вас там»), – він кинув погляд у блокнот, в який записав моє прізвище. – Виняткова зайнятість князя фон Клейста не дозволяє йому приймати відвідувачів без попередньої домовленості. Викладіть вашу справу, я доповім князю, і, можливо, наступного тижня в Бонні…

      – Я журналіст, іноземець і тут проїздом. Моя справа стосується того, що князь учора на аукціоні купив фальшивий малюнок, – швидко випалив я, щоб охоронець, який відразу напружився, не встиг мене виставити геть.

      Обличчя секретаря з байдужого знову перетворилося на ввічливо-зацікавлене (ввічливість і байдужість – мабуть, для відвідувачів у нього були лише ці дві маски).

      – Зачекайте, будь ласка…

      Він устав, застібнув піджак на всі ґудзики, підійшов до скляних непрозорих дверей, ввічливо постукав і зайшов. Через кілька хвилин вийшов. Маска номер один на обличчі, «втілення ввічливості», свідчила про те, що аудієнції мене удостоєно. Але коли? Секретар розстебнув піджак, сів і лише тоді урочисто оголосив:

      – Князь фон Клейст прийме вас негайно! У вас п’ять хвилин.

      Опинившись за скляними дверима, я побачив розкішний письмовий стіл, який міг би зробити честь будь-якій антикварній крамниці. Через величезні, на всю стіну, вікна відкривався чудовий вид на площу з l’Arc de Triomphe

Скачать книгу