Птахи з невидимого острова - Валерій Шевчук ШЕДЕВРИ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Скачать книгу

це можна? – спитав Олізар. – Наскільки я розумію стосунки, що складаються в цьому домі…

      – Гаразд, ви повечеряєте зі мною й моїми сестрами, – сказала Гальшка. – Ми залюбки складемо з вами молоде товариство, бо ці старі, не вам це казати, нестерпно нудні.

      – До вас я відчуваю довіру, панно, – гаряче сказав Олізар.

      Гальшка сіла на услон і всміхнулася легко й невимушено.

      – Вас лякала пані Павучиха. Вона давно не при розумі, пане, і я не радила б слухати її патякання. Нам любо мати вас гостем! – вона всміхнулася так поважно, що Олізар подумав: перед ним не дівчина, а жінка.

      Була гарна тією великою, ясною красою, що от-от має перетворитись на лід. Лід чи іній, а може, чудові візерунки на оболоні, а може, в холодну зимову хмарку, облиту сонцем, але без струмкого тепла. Це була краса білого каменю, що його бачив він у Влохах. Вразився тоді на те холодне диво. Ні, ця краса, як блискуче біле хутро на морозі, пломеніла чаром, що зводить чоловіка з розуму. Диво, до якого можна простягнути руку й узяти, не перестане бути від того дивом, але в ньому, в душі його, перед великим жертовним вогнем, яким палає в кожному з нас серце, можна спалити червоного півня: найбільший сакрамент людський і найбільша туга чоловіча, коли вісім років жінку бачено тільки вві сні. Диво було і в іншому: вона, оця чудова, холодна й гаряча водночас жінка-дівчина була дивовижно схожа з тією, із снів; дівчина – білий птах, який прилітав з невидного для людського ока острова. Коли лягав спати, вона летіла до нього безтілесно, а коли всі болячки на тілі його засинали, коли згортувалась у калачик у його ногах рабська тривога, коли припливала до нього чоловіча туга – на каторгу повільно спускався білий птах, запалювався блискуче і, пробивши дошки й сон, проходив до нього крізь хропіння товаришів. Поступово витворювалася з птаха дівчина, спершу з людським торсом, але з крильми й пташиними ногами; лягала поруч, і від його любові вона перетворювалась на жінку справжню: крила її ставали руками, а ноги рожевіли від запаленого в них вогню. І в тому вогні згоряв навіки червоний півень – дух наш неупокорений, а вона, та чудова жінка, з дивною спрагою випивала його молоко.

      7

      Панни були однаково зачісані, посеред голови волосся нагромаджувалось і начісувалося у два гнуті валки – тяглися від скроні до скроні, як півмісяці. Від того дівочі обличчя ставали як чотири однакові сердечка; на волоссі лежали сіточки з перлів, які низько насувалися на чоло. На грудях лишалися прямокутні широкі й глибокі вирізи, з вирізів на рукавах проглядували кошулі, власне, їхні оздоблені в збрижені зубчатки крайки. Грубі адамашкові фалди спадали донизу довгими спідницями, ззаду тяглися шлейфи. Кошулі збиралися на зап’ястях срібними, густо усадженими перлами браслетами. Весь їхній пишний стрій (особливо незвичайні для Олізарового ока вирізи на грудях) чомусь бентежив його – здавалося, що не покинув він іще Влохи і що ці дівчата – не діти рідної землі. Панни ступали завчено й однаково: підносила руку одна – підносили й три інші, ступала вперед одна – ступали й інші. Чотири усміхи засвітилися

Скачать книгу