Птахи з невидимого острова - Валерій Шевчук ШЕДЕВРИ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Скачать книгу

сказав Олізар. – Чому ж мене мучите?

      – Хіба ви не склали там, на кораблі, присяги на рабство? – спитав, холодно зводячи брови, князь.

      – Я склав присягу, але то була присяга під канчуком! – скрикнув Олізар.

      – Ми врятували вас від видимої смерті, – сказав князь. – Отож належите нам і маєте жити таким життям, яким живемо ми!

      – Але ви ж признали мене своїм гостем, а не бранцем, – сказав Олізар. – І в мене ніхто не запитував, чи я хочу жити вашим життям. Мене не спитали, куди я прямую й по що? Ніхто не поцікавився, чи хочу я розважати вас і чи збираюся тут затримуватися?

      Його слова прозвучали надто голосно, відбились од дерев’яних, помазаних глиною стін і вмерли. Зависла негнучка, напружена тиша, тоді він і відчув їхню ненависть. Чорна річка попливла з князевих очей, чорна річка попливла з очей Розенроха й пані Павучихи. Чотири чорних річки виплюскувались із дівочих очей, а ще чотири – від вартівників. Вартівники всміхалися зовсім так, як яничари чи Апти-паша; ненависть – чорна барва, хвилі ночі, розрізані гострим крилом кажана. Її зварено, як смолу, в глибині землі, адже ненависть – смола! Куртиться звідтіль, знизу, і дим отой повиває людські очі, закопчуючи душі й серця, як коптяться шинки. Ненависть мучить і з’єднує, веде й зносить – то таки справді чорна і чорна смола! Пристає, й не відмивається, і не відліплюється, адже хто сліпий уродиться, не прозріває, а кривий кульгатиме цілий вік.

      Вдарено в тулумбаси. Спереду пішов довбиш, гордо звівши голову, розмірено ступав і вдаряв. За ним простував, тримаючи кінець петлі, другий вартівник, він ішов напівобернено до Олізара.

      Олізар не рівняв до них ноги: йому заболіли на плечах старі болячки. «Це ті рани, – подумав він, – яких завдано мені, коли вперше тікав з неволі!» Тоді його люто стьобали нагаями, в які вплетено гачки, а після того примусили присягати на Євангелії та хресті, що, доки світ світом, не втече. «Я не зламав присяги, – думав він, дивлячись на змощений і напружений карк довбиша, – я не втік!»

      За Олізаром ішло двоє вартівників з походнями і з поворозом, а позаду – усі решта, урочисті, холодні й похмурі.

      Олізар звів очі вгору, де розсипалися по небі великі зорі і де гуляли хвилі мороку. Йому захотілося помолитися, хоч за ці вісім років відвик молитися. Той рух, однак, було спостережено, рвонулася петля й пригнула йому голову.

      Ішов і черпав носками росу – сльози всіх отих грішників, по тінях яких ступав. Він сам відчувся грішником, бо чи ж кращий за тих, що ними начинено землю? Дав присягу на рабство, а в грудях у нього не пригасав вогонь волі: дивний світ, дивна трава й сльози на ній, і ніч оця широка, яка накинула на шию зашморга, і біла туга його, як скулений у грудях хорт. Сльози потекли йому по лицях: онде він, онде той край, у який кличуть його сонце, зорі й місяць, шелест листя, дзвін цвіркунів та спів пташок! Адже всі дороги тягнуться в одне місце, всі дороги, хай і крутяться, й плутаються, ведуть до дому отнього; дім отній – це спокій знайдений, здобутий і відслонений;

Скачать книгу