LITMIR.BIZ

Скачать книгу

покосувала на мене Жанета. – Войовничий безбожник?

      – Та ні, – сказав я. – Не войовничий, а легковажний.

      У трапезній я потрапив в обійми Клеопатри Казимирівни, яка так само, як і я, за ці роки помітно погладшала. Вона була вбрана у темно-зелену сукню, у трохи світліший фартух і білий начіпок.

      Лео повісив шаблю на гачок біля дверей. Ми примостились скраєчку ненакритого, персон на дванадцять, дубового стола. Стільці також були дубові.

      Клеопатра Казимирівна відразу ж принесла з розташованої поряд кухні казанок із капусняком, а Жанета розставила дерев’яні ложки і миски.

      – Що питимеш, квас чи компот? – запитала Жанета.

      – А що, іншого вибору немає? – запитав я насторожено. Зільберович наступив мені на ногу й підморгнув.

      – Спиртного не тримаємо, – сухо сказала Жанета.

      – А, авжеж, – сказав я, – ви, звичайно, не тримаєте. Зате я тримаю.

      Я зігнувся за своїм чемоданчиком типу дипломат, у якому лежала куплена ще у франкфуртському аеропорту пляшка німецької горілки «Горбачов».

      – У цьому домі спиртного взагалі не п’ють, – зупинила мене Жанета.

      «О Господи!» – подумав я з серцем, але нічого не сказав.

      Зільберович штовхнув мене коліном. Я його зрозумів і попросив квасу, смак якого вже забув.

      Капусняк, на мій подив, виявився геть несолоним, і я став обдивлятися по столу.

      – Тобі щось потрібно? – запитала Жанета.

      – Так, – сказав я. – Солі, якщо можна.

      – Ми солі не вживаємо, бо у Сим Симича діабет і безсольова дієта.

      – А, авжеж! – сказав я розчаровано. – Я не подумав. А в мене якраз сольова дієта.

      – Еге ж, – розсміялася Жанета. – У тебе дієта сольова й алкогольна.

      – Точно, – підтвердив я. – І ще тютюнова.

      – До речі, – зауважила Жанета, – у нас в приміщеннях не палять.

      – Нічого, – заспокоїв я її. – Зараз тепло, я й на вулиці можу покурити.

      Після капусняка подали перлову кашу з молоком, завдяки якому відсутність солі відчувалася менше.

      Клеопатра Казимирівна детально розпитувала мене про життя в Німеччині, про дружину й дітей, як ми живемо, чим займаємося. Я пояснив: син навчається в реальшуле, донька в гімназії, я працюю, дружина допомагає мені та їздить на закупи.

      – Вона навчилась водити машину? – запитала Клеопатра Казимирівна.

      Я сказав: ні, не навчилась, їздить на велосипеді.

      – На велосипеді? – перепитала Жанета. – Але це ж незручно. Сукня може задертися чи потрапити в колесо.

      Я запевнив її, що ця небезпека моїй дружині не загрожує, бо вона в джинсах їздить.

      – У джинсах, – здивувалася Жанета. – Ти дозволяєш їй ходити в джинсах?

      – Вона в мене дозволу не запитує, – сказав я. – Але я не бачу в джинсах нічого поганого.

      – Неточка у нас стала така сувора, – зауважила Клеопатра Казимирівна. – Жінка мусить ходити в тому, в чому їй призначено Богом.

      На це

Скачать книгу