LITMIR.BIZ

Скачать книгу

вихід наших частин з оточення. Був поранений, але продовжував керувати боєм.

      Я пропонував зробити портрети чорно-білими. Але автор знімків наполіг на своєму і, визнаю, мав рацію: у кольорових фото нема і натяку на стилізацію, чужу такому заняттю, як війна. Вийшли факти життя, а не мистецтва.

      Коли я пишу ці рядки, всі герої виставки в строю і надалі ризикують собою. У наших міністерствах зазвичай бачиш зовсім інші галереї – довгі ряди портретів екс-міністрів. На їхньому тлі не так вже й важко виділитися в кращий бік. Серед міністрів Третьої республіки були і професіонали, і безсрібники, але якщо шукати уособлення тих бід, які призвели республіку до краху, то кращого, ніж міністерські галереї, мабуть, і не знайти.

      Український політичний клас несе всю повноту відповідальності за кризу 2013–2015 років. Нашим політикам і чиновникам тільки належить піднятися на рівень солдатів і офіцерів, які в момент найвищої небезпеки захистили країну.

      У цьому є елемент дива. Більш ніж 20 років українці жили з відчуттям кінця історії. Після розпаду СРСР здавалося, що воєн більше не буде – просто тому, що воювати ні з ким. Україну оточують союзники і на Заході, і на Сході – так думали майже всі. Армія сприймалась як атавізм. За даними World Values Survey, в 1996–2014 роках довіра українського суспільства до Збройних сил знизилася з 68 до 59 % (сума відповідей «повністю довіряю» і «значною мірою довіряю»). Для порівняння: рівень довіри до своїх збройних сил у Росії досягав у 2014-му 67 %, у США – 83 %.

      Хоч як це парадоксально, але навесні 2014 року армія виявилася однією з небагатьох державних структур, здатною хоч якось виконувати завдання, покладені на неї суспільством. Так, довіра до Збройних сил знижувалася, але все одно вона залишалася вищою, ніж до інших інститутів: наприклад, міліції, за даними останньої хвилі досліджень WVS, довіряв 31 % українців, судам – 25 %.

      Як виглядала українська армія після Майдану? Були окремі військові частини, була певна кількість зброї та техніки, але Збройних сил як ефективно керованої і діючої організації просто не існувало. Безпорадність перед лицем російської агресії в Криму продемонструвала це з усією безжальністю.

      У сучасній війні комп’ютер, планшет у руках – це зброя. До 2014 року в українських частинах нічого подібного не було – або ж практично не було. Нам дісталася армія, яка застрягла у 1980-х. Міноборони та Генштаб були абсолютно не готові до війни нового типу.

      Зате були люди – командири і рядові, професійні військові та мобілізовані. Їх було небагато – навесні 2014 року Генштаб оцінював чисельність боєздатних частин у декілька тисяч осіб – але навколо них почала відбуватися кристалізація. Через півтора року після початку війни вже нікому не спаде на думку сказати, що в Україні немає армії[14].

      Захист суверенітету та територіальної цілісності України – головне завдання Президента, який є Верховним головнокомандувачем Збройних сил України (ЗСУ). Петро Порошенко з цим завданням

Скачать книгу