LITMIR.BIZ

Скачать книгу

проминули Петропавлівки та ще й прибули якраз вчасно. Медсанбат уже згортав свої шатра, збирався перекочовувати кудись далі услід за фронтом, – їм просто пощастило, що встигли його застати на місці. Прийняли Заболотного від них у жарко натопленім приміщенні школи, де багато було поранених, призначених для евакуації в тил.

      Лікарі, приймаючи льотчика, з перших побіжних оглядин оцінили, що догляд за ним був бездоганний, а на глиняний їхній гіпс старший із хірургів навіть усміхнувсь, сказавши, що це дотепно, слід би виписати патент на таке нововведення.

      Льотчик, влучивши момент, стиха про щось перемовився з головним хірургом, а коли настала мить прощання, заговорив до своїх рятівниць незвично серйозним тоном, без тіні жарту:

      – Документ відповідний вам зараз видадуть, візьміть, не соромтесь, життям-бо ж ризикували…

      Софійчина мати подякувала, а до льотчика мовила:

      – Не забудь же нас.

      – Я вас не забуду, – пообіцяв він. – І ви мене запам'ятайте: Заболотний Кирило Петрович, гвардії винищувач, вічний боржник ваш, – і аж нахмурився, щоб не виказати свого хвилювання. – Веселим запам'ятайте…

      – Одужуй, – сухо схлипнула тітка Василина. Льотчик, окинувши поглядом усіх трьох, затримався посмутнілими очима на Софійці. Вона стояла як піч.

      – Що ж тобі, Софійко, лишити на згадку?

      Дівчина мовчала.

      – Не знаю навіть і що, – додав він, дивлячись на неї ласкаво.

      – Карточку оту подаруйте, – раптом видихнула дівчина випроставшись, готова, здається, так і бризнути слізьми.

      Йшлося про той груповий фотознімок, що зберігався у нього в планшеті під штурманською картою, уже відлітаною тепер.

      – Якщо так ти її уподобала… Підемо ради цього навіть на порушення…

      Взявши непораненою рукою планшет, Заболотний простягнув його Софійці:

      – Бери. З планшетом бери.

      – Спасибі.

      Дівчина взяла, густо зашарівшись.

      – Фото ні до чого не зобов'язує, – всміхнувся льотчик, – та все ж: краще згадай і подивись, аніж подивись і згадай…

      Тітка Василина, видно, була невдоволена цією церемонією.

      – Карточки дарувати, – буркнула вона, – то недобра прикмета…

      – Для нас добра, – рішуче мовила дівчина. – Хіба ні?

      І несподівано для всіх, нахилившись до льотчика, швидко, ніби обпалюючись, чмокнула його в щоку.

      – Оце по-нашому! – підбадьорливо зауважив хірург, а дівчина, як вогнем залившись, сахнулася геть від льотчика й сліпма кинулась до дверей, – без слова вискочила зі школи, знов навстріч білим снігам.

      – Ось і вхенькали день, – сказала тітка Василииа, коли опинилися за селом. – Валянки ось зовсім розлазяться… А чи по тій розписці нам у сільраді скидку на податок дадуть?

      – Кому що! – спалахнула від сорому Софійка. – Ну як ви можете?

      – А що такого? Хіба не заслужено? Сам же казав: життям ризикували…

      – Таж

Скачать книгу