Привид безрукого ката - Андрій Процайло

Скачать книгу

кавих туристів. Вітер катові підігрував. Він як ніхто інший відчував прив’язаність безрукого друга до ланцюга магічної дати. Їхні спільні завивання наводили жах навіть на інших привидів ратуші, час яких ще не настав. Ба, навіть не наближався. Бо в кожного своя доля і ціна, яку треба сплатити за гріхи.

      Перший сніг випав третього грудня. Кат не любив снігу, бо на ньому залишалися його сліди.

      – Прожени сніг! – просив вітра, який не був скутий стінами ратуші й ганяв, куди хотів.

      Вітер заради свого друга готовий був старатися довго і нудно, але бракнуло сил. Вагітна снігом зима й так корчилася від болю, тому мусила розродитися.

      Останні перед виходом у світ дні кат вилазив на самісінький вершечок ратуші і тупо дивився за замороженим повзком стрілки древнього міського годинника. З діючих такий у Європі залишився один. Так принаймні розповідав екскурсовод. Раз у раз голосні бамкання приводили ката до тями – і знову повна, безупинна зосередженість на стрілці.

      Час знущався з ката. Але й він, як і вітер, як і зима, як і все довкола, зрештою, не в силі сперечатися з правилами, що тримають на своїх плечах старезний світ, і немає значення, хто ти… Раз ти тут – ти частина життя, значить, підкоряйся грі… Бо інакше вона тебе вивергне, як обезголовлене тіло вивергає вулкан крові, і поминай, як звали…

      Душа калатала в передчутті звільнення. Кат ще раз переглянув адресу, перечитав коротку історію свого нового тіла. Подумки себе перевірив, чи нічого не забув. Щоб із самого початку не наробити дурниць – стільки ж чекав!

      Годинник на ратуші загрозливо захрипів.

      На площі Ринок декілька десятків людей теж зустрічали магічну дату. В основному, веселі закохані парочки, розігріті гормонами й алкоголем, одинокі дідусі та бабусі, які цінували кожен поштовх стрілки годинника.

      При косоокому світлі місяця і засніженому кліпанні вуличного ліхтаря катові кинулась в очі доволі знайома хода. Від неї тяглися дуже гидкі спогади. Він відставив розбиту шибу, висунув голову з вікна, щоб краще роздивитися, але хода розчинилася у під’їзді, забираючи з собою свою розхристану тінь.

      «Від хвилювання ще не таке привидиться», – подумав кат і вирячився на застиглого годинника: чи часом не зламався старий вартовий у самісінький момент істини.

      Він подумки попхав хвилинну стрілку. Вона затремтіла і перескочила на довгождану дванадцятку, сховавши під своїм велетенським тілом маленьку, але набагато сильнішу подружку. Єдина втіха, – що час від часу сховає її силу від чужого ока.

      Почало бамкати. На Львів зненацька наскакувала північ.

      Вітер хвилин п’ятнадцять тому побіг шукати транспорт, бо на площі навколо ратуші була пішохідна зона. Кат хвилювався – з вікна не бачив вітру. Він вилетів на дах будівлі, в останню мить ухопившись, щоб не впасти, за древко прапора. Якусь мить так і стояв – однорукий, страшний, наче з сокирою на п’єдесталі. Пооглядався. Вітер облизував своїм примерзлим язиком посинілу парочку аж в районі Підвальної. Намовляв змерзлюхів викликати таксі та забиратися геть звідси, в тепло.

      Вниз кат летів, наче на крилах. Під акомпанемент останнього удару зблідлого годинника він заскрипів важкими вхідними дверима і вискочив на площу Ринок.

      Збулося! Нарешті! 21.12.12!

      – Чортовиння якесь! – на очах тверезів хирлявенький чоловічок, який підпирав стіну пластиліновими ногами і неслухняною головою, що підстрибувала, як на розтягненій пружині. – Йо-майо-о!.. Відкриваються самі двері і ходять самі сліди?!. – дивувався. – Геть, нечиста сило! Птфу, тфу, фу!..

      На нього ніхто не звернув би уваги, якби не дикий писк юного дівчати, що теж помітило вервечку слідів і відчуло неприємний дрож у тілі. Люди посунули до дівчини, як до пряника. А чого дивуватися? Вони зібралися тут на сенсацію. Мають! Правда, не кінець випробуванням – бо вони безкінечні, а лишень кінець світу! Старого світу! Того, що був до довгоочікуваного моменту великого переходу…

      «Де ж ти лазиш, вітре! Трясця твоїй матері! – вилаявся подумки привид. – Треба сліди замітати, бо нащо мені шум та гам і всяка дурня!..»

      Кат давно відвик бігати вулицями Львова гордо, з розправленими плечима, скрегочучи своїми чобітьми по бруківці, як сокира об точило. Він скулився і згорбився, сховав голову в шию і широкими кроками мчав на вулицю Підвальну, бо звідтам мала початися його мандрівка у нове життя. Щоб нарешті покласти край великій помилці, що бере початок ще з душ його предків, задовго до його фізичного народження, і яку, на жаль чи на щастя, виправляти доведеться йому! Через гори чужих гріхів! Треба гідно завершити свою катівську справу, раз уже судилося!

      Привид не вірив, що люди його не бачать. Мав око набагато сильніше за звичайне людське. Йому здавалося, що всі водночас прокинуться, почнуть тицяти у нього своїми пальцями-гадюками і заволають: «Кат! Кат! Ловіть його! Катуйте!» Бо так би на їхньому місці зробив він. Якби-то світ знав, як він ненавидів себе! Як би без роздумів відрубав собі не тільки голову, але й душу, щоб заснула навіки, а не билася в конвульсіях і не пекла…

      З’явився його вітер. Захеканий і злий.

      – Годі

Скачать книгу