LITMIR.BIZ

      Впали роси на покоси,

      Засвітилися навколо.

      Там дівча ходило босе,

      Білу ніжку прокололо.

      Згинуть роси, як над світом

      Сонечко зійде багряне.

      Крапля крові самоцвітом

      У його промінні стане.

      Білі роси – то кохання,

      Що живе лиш до світання.

      Кров, що в сонці не поблідла, —

      То любов правдива й світла.

      Скажи мені правду,

      Брате мій клене,

      Де прогуляв ти

      Листя зелене?

      Листя продав я

      За злота жменьку,

      Бо пригощав я

      Осінь руденьку!

      Може, ти з нею

      Випив отрути,

      Що твоє гілля

      Почало схнути?

      Ходить із іншим

      Осінь до гаю.

      Я ж від розпуки

      Гину-всихаю!

      З далекого краю

      Лелеки летіли,

      Та в одного лелеченьки

      Крилонька зомліли.

      Висушила силу

      Чужина проклята,

      Візьміть мене, лелеченьки,

      На свої крилята!

      Ніч накрила очі

      Мені молодому,

      Несіть мене, лелеченьки,

      Мертвого додому!

      Як я малим збирався навесні

      Піти у світ незнаними шляхами,

      Сорочку мати вишила мені

      Червоними і чорними нитками.

      Два кольори мої, два кольори,

      Оба на полотні, в моїй душі оба,

      Два кольори мої, два кольори:

      Червоне – то любов, а чорне – то журба.

      Мене водило в безвісті життя,

      Та я вертався на свої пороги,

      Переплелись, як мамине шиття,

      Мої сумні і радісні дороги.

      Мені війнула в очі сивина,

      Та я нічого не везу додому,

      Лиш горточок старого полотна

      І вишите моє життя на ньому.

      Два кольори мої, два кольори,

      Оба на полотні, в моїй душі оба,

      Два кольори мої, два кольори:

      Червоне – то любов, а чорне – то журба.

      До Дніпра я приходжу вмивати свій зір,

      Щоб у темряві дух мій не згас.

      І вдивляється в очі мені з-понад зір,

      Наче батько, суворий Тарас.

      Пахне хвиля Дніпрова, мов сіно,

      І гойдається в даль степову,

      Україно моя, Україно,

      Я для тебе на світі живу!

      Як зірниця, що впала в нічну непроглядь,

      Я без тебе загину в імлі,

      А твоєю любов’ю я можу обнять

      Всі народи й племена землі.

      Над тобою стояла ворожа яса,

      Ти ридала в невольничім сні,

      Пролетіла крізь мене, мов куля, сльоза,

      Дарувала безсмертя мені.

      До Дніпра я приходжу, немов до мольби,

      Де печальних віків течія,

      Та я чую – скидають кайдани раби,

      Воскресає держава твоя.

      Пахне хвиля Дніпрова, мов сіно,

      І гойдається в даль степову,

      Україно моя, Україно,

      Я для тебе на світі живу!

      Долиною туман тече,

      Не чути плеску хвиль його.

      Припав я брату на плече

      Край лісу яворового.

      Мене задужали вітри,

      Ослабли корені мої.

      Зосталось два, а може, три

      Листочки яворовії.

      Навколо сумно і голо,

      І чути подихи зими.

      Сповилося моє чоло

      Думками яворовими.

      Від холоду не чую ніг,

      Кінчається життя моє,

      І налітає тихо сніг

      На серце яворовеє.

      А брат мій каже: «Не журись,

      Не впадемо ніколи ми!

      Підпалим небеса колись

      Вогнями яворовими!»