LITMIR.BIZ

Скачать книгу

щедра душа. Зізнайся, коню встигла підсунути грудку цукру?

      – Невеличку грудочку, – зізналася Варя й зашарілася.

      – І намисто червоне встигла подружці подарувати?

      – Так, – Варя опустила голову й знов почервоніла.

      – Я вже змовчала про намисто, бо таке, забавка, цяцька дівоча. Але ж чоботи – то зовсім інша річ. Це дорогий дарунок. Розумієш? Не можна весь світ обігріти, ти ж не сонце. І ми не такі багаті, щоб чоботи роздаровувати наліво й направо!

      – Але ж я не комусь, а Ганнусі хотіла подарувати, – тихо мовила Варя. – Ми з нею виросли разом, вона мені як сестра.

      – Хай батько своє слово скаже, – сказала мати. – Я проти.

      – Тату, чого ти мовчиш? – Варя з надією подивилася на батька.

      – Що я маю сказати? Ти вже не дитина, повинна розуміти, що чоботи не всі мають, бо то дорога річ.

      – Тату, але у неї зовсім діряві чоботи!

      – То нехай батько полагодить.

      – Але… Але… – Варине обличчя враз стало червоним. Набравшись сміливості, мовила: – Обіцяю, що більше нічого не буду роздавати, але я вже сказала Ганнусі, що віддам їх! І що ж мені тепер робити?!

      – Погано, коли людина не є хазяїном свого слова, – відповів батько. – А ще гірше, коли надії не справджуються. Лише тому я дозволяю тобі зробити цей подарунок, але, затям собі, востаннє!

      – Дякую! – аж просяяла дівчина, і в очах заблищали сльози. – А ось і Ганнуся! – скрикнула вона, кинувшись до вікна. – А я чую: хвіртка рипнула! Так і подумала, що то моя люба подружка! – весело щебетала дівчина. – Я піду?

      – Лети вже, Ластівко, – усміхнувся у вуса Павло Серафимович.

      А вже за мить у старій хаті Чорножукових дві подружки щебетали, сміялися та походжали у шкіряних чобітках.

      Розділ 12

      Надвечір завірюха трохи вщухла й пішов тихесенький та благесенький сніжок. Село одразу ніби повеселішало, ожило. Притрушені снігом хати побіліли, стали ошатнішими та гордовитими під новими капелюхами. Чорні поля та городи задрімали, зігріваючись під новенькою ковдрою. На вулицю повибігала дітвора, хто у власному взутті, а хто й у батьківському, бо гріх не обсипати одне одного першим снігом, не пройтися у валянках по незайманому, не затоптаному людьми та худобою сніговому килиму.

      Павло Серафимович якраз задивився у вікно, спостерігаючи за дитячою метушнею біля невеличкої кучугури снігу, коли помітив кобзаря Данила та його поводиря. Чоловік одразу ж вийшов на вулицю, запросив їх до хати. Данило зайшов, обтрусив сніг із шапки та кожуха, чемно привітався до господарів.

      – Дитинко, та ти ж зовсім змерз! – забідкалася господиня. – Роззувайся та лізь на піч відігріватися!

      Доки Павло Серафимович проводив гостя до столу, жінка висипала з торбинки на піч мішечок проса, простелила кожуха.

      – Залазь, Васильку, – скомандувала вона. – Та хутчіш! Лягай на кожуха, а я тобі ще й ковдру теплу принесу. Ще моя мати (царство їй небесне!) навчила мене, як відігріватися, щоб не захворіти, – говорила вона до хлопчика, який досі трусився від холоду. – А тепер попий гаряченького молочка з медом. Відігрієшся,

Скачать книгу