Скачать книгу

й шматка хліба. Тихо. Вона знову лежить і не знає скільки. Поруч чути кроки, шепіт. Чому всі шепочуться? Може, нічні потвори викрали в людей голоси? А вона лежатиме тихо, так тихо, щоб усі думали – спить. Сон – то добре, сон – то порятунок, а вигаданими сновидіннями можна відмежуватися від кімнати, де пахне так незвично, а люди в чорному хитають головами, що чудернацькі годинники.

      – Лесю…

      Шепіт почувся коло самого вуха. Здавалося, майже торкнувся шкіри, натомість мала стисла вії так міцно, що перед внутрішнім зором затанцювали кола й цяточки.

      – Дівчинко… Час. Треба прощатися з татом.

      Татом? Леся зіщулилася.

      – А може, не варто, Іванівно? Диви, як злякалася. Ще мале, усе одно нічого не розуміє.

      – Та хоч свічечку б потримала. І без того душа покійного спокою не знатиме. Священик не відспіває, бо не годиться, хай дитина свічку потримає.

      – Свічку? То, може, і нехай. Лесю. Лесюню. Ну ж бо, маленька, не бійся, ходімо, я дам тобі свічечку, для татка свічечка.

      Дівчинка втислася в ліжко худеньким тільцем і завмерла, вії підстрибнули й оголили вологу зелень – таку пронизливу, що хотілося її накрити чимось, затулити бодай долонею.

      – Ти бач, який колір… – тітка розгублено провела по краєчку вишитої подушки, а потім таки наважилася витримати погляд дитини. – Не плач і не бійся нічого. Ось тобі свічечка, стань у куточку, отут, і постій тихенько. Отак. Хороша дитина.

      Леся слухняно підвелася й виповзла зі своєї схованки, проте очей усе одно не підводила, натомість міцно-міцно затисла свічку в долоні й відчула, як гарячий віск котиться простісінько на пальці. Дивно, але вона не кричить і не хниче, навіть морщитись якось лячно. Просто стоїть.

      Звідкись здалеку котиться гуркіт, розходиться й щораз гучнішає, а від того здається, що небо гнівається. Он яке чорне у вікні! Може, небу боляче? Болить йому, як господині цієї оселі. Присутні нишком кидали короткі погляди одне на одного, мовляв, уже час, проте жоден не наважувався відірвати згорьовану жіночу постать від труни посеред просторої кімнати. Жінка припала до грудей молодого чоловіка, охопила його, немов дитину крихітну, і тужила мовчки, а від того мовчання гуркіт грому здавався ще страшнішим.

      – Краще б уже плакала, – шепотілися жінки по кутках.

      – Диви, а покійний, покійний… як живий. Усе одно, що заснув. Спить собі, та й годі.

      – Ага. То лише обличчя, а тіло… пошматоване. Крий Боже! Складали докупи нещасного, хоч смерть, кажуть, миттєва була.

      – А водій? Що водій?

      – А що? Нічого. Бідолаха. Він і помітити не встиг, як Михайло наш кинувся на колії. Кажуть, чекав до останньої секундочки й шурхонув, що камінь на дно. Мить – і нема.

      Сусідка Євдокія, слухаючи тихі розмови, не припиняла шепотіти молитов, а поглянувши на перелякану дитину з тремким вогником у рученятах, сплеснула в долоні:

      – Цитьте, кумоньки, годі. Он дитя й без вас наполохане.

      Огрядна жінка коло порога, яка лякливо тулилася до дверей, здавалось, от-от і покотиться, стурбовано закивала:

      – Отож.

Скачать книгу