LITMIR.BIZ

      – А як у перший клас пішла, то вже сама спати вирішила? – звертаюсь я до Марини.

      – Яке там вирішила… – замість доньки відповідає Римма і зітхає, ледь не схлипуючи. – Висварив її Толік якраз перед Першим вересня, сказав, що, якщо до своєї кімнати не піде, він її в дитбудинок відвезе, мовляв, там усі разом сплять, так, як вона любить. Маринка перелякалася, півночі у своїй кімнаті ридма ридала, а коли заснула, схлипувала просто уві сні. У мене серце на шматки рвалося, та що було робити, нічого більше не допомагало.

      Дівчинка підібгала ноги, з її обличчя зник будь-який вираз – сидить як статуя, наче не з нами, в підлогу дивиться.

      – Марино, ти це пам’ятаєш? – звертаюсь до неї.

      Киває.

      – Риммо, а коли, власне, почались проблеми із засинанням?

      – Напевно, відтоді й почались… Розумієте, я жаліла Маринку, дозволяла з нами довше посидіти. А вона кожного вечора просилася, казала, спати ще не хоче, а потім засинала між нами і вже Толік її в ліжечко переносив. А коли він у відрядженнях був, то я взагалі до себе в ліжко її забирала. Не могла чути, як вона там у своїй кімнаті крутиться, товчеться, схлипує. Вона відтоді частенько уві сні щось таке робила, скавучала, чи що.

      Римма підсовується до доньки і пробує чи то торкнутись, чи то обійняти її. Бачу, як побоюється наразитись на нову грубість. Та Марина відгукується, розклякає і ховається в мами на грудях. Сидять. Маминими щоками повзуть сльози.