Країна ірредента - Роман Іваничук Роман Іваничук. Зібрання творів (Фоліо)

Скачать книгу

в, хто ховається за цим псевдонімом, тих Михайлів із останнього покоління борців за нашу Незалежність було багато, всі вони чесно витримали іспит своїх сумлінь, і ми, хто нині скористався чином українських дисидентів і мав би пишатися їхньою жертовністю, часто спокійно й байдуже спостерігаємо, як колись рельєфні постаті нашого резистансу поволі стають тінями, їх поглинає непам’ять у нинішньому політичному безладі, щойно на кін вийшло наймолодше покоління, майбутню діяльність якого я ще не наважувався б оцінювати Шевченковими словами: «Ми чесно йшли, у нас нема зерна неправди за собою».

      Мій друг Михайло, а також я, належимо до третьої верстви, якщо брати відлік часу з того моменту, коли наша зневолена земля вперше стрепенулася, мов шкіра на бикові, котрого з дрімоти розбудило червоне марево, і він, не тямлячи себе, рвучко кинувся уперед, щоб не залишитися в глухому безнадійному запіллі, а що обхідних доріг до вогнища не бачив, то помчав стрімголов, мов той же бик на арені, який рве рогами червоне полотнище, а тореадора не бачить, тільки чує в собі болісний хрускіт, коли в його загривок встромляється шпага, – і так пройшли через ціле століття три покоління засліплених праведною люттю борців, які не зуміли уникнути смертельного удару вправного тореро.

      А чи нинішнє наймолодше покоління, навчене невмінням дідів і батьків, захоче вийти на арену, чи залишиться на своїх затишних подвір’ях, замаєних національними прапорами?

      Я так і спитав тоді Михайла, коли над нашим світом зависла, немов осіння шарга, байдужість і втома, й він відказав упалим голосом: «Ці не вийдуть на арену зі свого закутка; хто засмакував безпеки й ситого спокою, той нізащо не вилізе зі своєї шпарки, бо вже надбав чогось у рідному шпихлірчику й має чим ризикувати, а не відає того, що своєю неучастю важить більшим скарбом – головою!»

      Я розсердився на Михайла за його зневіру – а якої заспіває аполітичний плебей, коли аристократ розхникався! – і тривалий час не навідувався до його київської квартири, в якій він, покинувши Львів, замешкав під час свого депутатства: не міг я позбутися гіркоти, що так подумав саме він, мученик, який за дванадцять років тюрми ні разу не споневірився… Та коли несподівано завирував український світ і майдани заповнилися мільйонами людей так тісно, що годі було в той тлум встромляти держаки прапорів, я, сповнений втіхою і зловтіхою, негайно поїхав до Києва, щоб стати на Майдані, та спершу завітав до свого приятеля. Не застав його дома, дружина Таня сказала, що він уже кілька днів живе на Майдані, і я серед сотень наметів насилу віднайшов Михайлів у районі консерваторії.

      Михайло розкочегарював буржуйку, адже надворі закушпелилася зима; він глипнув на мене краєм ока, і його кругла голова, яструбиний ніс, потріскані від холоду губи і зобове підгарля, яке надбав у тюрмах, засвітилися враз щирим усміхом, і він сказав, не підводячи голови від рушт:

      «Песимістам легше: вони завжди мають дві вичерпні відповіді з приводу добрих чи поганих новин: “А я що вам казав!” або “Цього разу я помилився”, а оптимістові залишається тільки одна, перша, а за другу обзивають його псевдопророком. Отже, цього разу я помилився, мій брате, а ти уник ганьби. І слава Богу!»

      Я пильно придивлявся до мого доброго приятеля, на якого завжди орієнтувався у своїй суспільній поведінці: песимістом він, звісно, не був, бо як міг би песиміст витримати дванадцять років тюремних поневірянь без покаянь і зламів, а все ж переможна втіха, що він таки помилився, не покидала мене: адже на Майдані море люду – молодих і старших, різних професій, україномовних і російськомовних, – і в усіх рішуча настанова стояти на морозі невідомо скільки днів чи тижнів – аж до перемоги; всі скандують ім’я кандидата в президенти, всі співають новітню пісню «Разом нас багато, нас не подолати!», і всі твердо вірять у звитягу; я пильно придивляюся до цупкої рішучості, що напливла на Михайлове обличчя; його спокійний погляд вселяє в мене віру в нашу перемогу, проте я таки не втримуюся, щоб не помститися приятелеві за його колишній сумнів, і вимовляю терпкі, хоч і забарвлені втіхою, слова: «А я що казав!»

      Михайло наче й не почув моєї переможної інвективи, він перестав підкидати дрова у буржуйку й не підводячись взявся порпатися у клунках, що лежали поскидані на купу обіч матраців. Матраців було два, і я запитав, для кого призначений другий.

      Не відповівши на моє питання, Михайло вийняв із течки пачку дрібно списаного паперу, подав мені й заговорив наче й не до речі: вмостись, мовляв, поруч на он той лежак і читай, ми довго будемо тут скніти, може, й встигнеш добігти до останньої сторінки; я взяв із собою свої записки не для того, звісно, щоб тут працювати над ними, та й не сподівався, що ти мене знайдеш, – я просто не розлучаюся з ними, як зі своїм минулим… Але якщо ти вже зайшов до мене, то я скористаюся цією нагодою: хотів би знати твою професійну думку про написане, а ти не полінуйся, може, дещо із мого манускрипту знадобиться тобі як матеріал для чергового твору… Ти ж повинен осмислювати не тільки глибоку історію, а й нинішні події, чей невтомна Кліо записує сьогодні нову сторінку у свій фоліант. І якщо ти вже взявся бути літописцем… Я це кажу зовсім поважно: хтось же мусить художньо осмислити нинішній день, я того зробити не зумію, але те, що тут записано, можливо, пояснить тобі причину

Скачать книгу