LITMIR.BIZ

Скачать книгу

Букшований недовірливо подивився на Лозинського.

      – Що не так? Не переживайте, я не признався, що знаю вас, – заспокоїв його той. – Але, судячи з того, що ви тут, мого признання й не знадобилося.

      – Я не про те! – повторив Букшований. – Зазвичай слідчі питали, що арештантам наказували робити, принаймні від мене мій слідчий хотів це почути протягом чотирьох місяців.

      Михайло Лозинський криво усміхнувся.

      – На відміну від вас, Осипе, мене тягнули на керівника одного з підрозділів «УВО», але, на щастя, дали лише десять років. Що ж, якщо пощастить, то у березні сорокового року я вийду на волю, – мовив він і їдко закінчив: – Якщо дозволять!

      – І як тут?

      – Ви ніколи не чули про СЛОН?

      – Перепрошую? – не зрозумів Осип.

      – СЛОН! Соловецький табір особливого призначення[8]!

      – Признаюся, свого часу я читав Максима Горького.

      Лозинський усміхнувся.

      – Я також читав!

      – І як?

      – А от вам і випала нагода перевірити це. Ще до того, як я прибув сюди, всіх відправляли на материк, на будівництво Біломорканалу. Більшість там і лишилася! Коли канал здали, то й нас уже стали гнати валити ліс – як-не-як, а треба було і себе забезпечити дровами, і план виконати. А самі знаєте, яка тут публіка: письменники, інтелігенція, артисти… Які з них дроворуби! Кожного дня когось або завалить деревом, або покалічить пилою. Багато ж і не знає, як ту пилу тримати в руках! Тих, кого привалило, одразу на цвинтар, а хто покалічився – в лазарет!

      – Тут є лазарет?

      – Ага. На горі, в скиту Саватія.

      Михайло Лозинський кивнув головою в бік зачинених дверей.

      – Але не тіште себе думкою, що там вас вилікують, – сказав він. – Звідтам ще ніхто живим не вертався. Що там є, не знає ніхто, бо нікому розповісти.

      Після таких слів Осип Букшований похмурнів. Йому вже видалося розкішним курортом перебування у переповненій камері харківської тюрми. Його стан помітив Лозинський.

      – Та не все так погано! Є й приємні моменти.

      – Приємні моменти? – перепитав Букшований. – Які, цікаво?

      – Тут у нас є власний український театр.

      Осипу здалося, що він не почув.

      – Як це?

      – А ви як гадали? Місцеве начальство, хоч і звірі, але коли тверезе, то навіть нічого собі! Ви познайомилися з черговим?

      – Так.

      – Це Лесь Курбас!

      Від здивування Осип повернув голову туди, де, на його думку, зараз був черговий.

      – Той самий? – здивовано запитав він.

      – Той самий! У Харкові ви не були в його театрі «Березіль»?

      – Не доводилося, – признався Осип. – Знаєте, я належав до тієї категорії, котрій було не рекомендовано відвідувати подібні заклади.

      – От і матимете можливість оцінити гру наших артистів! Тут багато їх є!

      Михайло Лозинський підвівся. Вже прощаючись, закінчив:

      – Але спочатку треба пережити цю ніч!

      І попрямував до свого місця.

      Зміст

Скачать книгу