LITMIR.BIZ

Скачать книгу

себе так, неначе дійсно не знала про існування конкурентки. Зрештою, нічого небезпечного для себе у таких походеньках Вільгельма Габсбурґа-Лотаринзького вона не бачила. Дійсно, яку конкуренцію для неї може скласти проста телеграфістка паризької пошти?

      3

      У зв’язку з рішенням ХІІ з’їзду КП(б)У, Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет ПОСТАНОВЛЯЄ:

      Перенести столицю Української Соціалістичної Радянської Республіки до м. Києва.

З газети «Вісті ВУЦВК» від 22 січня 1934 року

      Двадцять четверте червня у Києві та Київській області оголосили вихідним…

      Звістку про те, що партія і особисто товариш Сталін прийняли рішення перенести столицю з Харкова до Києва, самі містяни зустріли радісно, тому вже із самого ранку до головного вокзалу міста потягнулися люди. Причому це не обов’язково були організовані делегації, як от від Держвидаву, у склад якої потрапив і Степан Білецький; здебільшого кияни йшли до вокзалу самі, намагаючись бути ближче до цього, без перебільшення, історичного дійства.

      До прибуття головних осіб залишалося ще добрих дві години, а перед спорудою головного вокзалу вже зібралося море людей. Дехто тримав великі транспаранти, у яких підтримував мудре рішення партії й обіцяв зробити Київ ще кращим; хтось ніс портрети керівників партії, причому найбільшим було, звичайно, зображення Сталіна, а за кількістю переважали портрети Станіслава Косіора – першого секретаря ЦК КП(б)У, як людини, яка, на думку киян, і спричинилася до перенесення столиці.

      Степанові Білецькому недавно виповнилось тридцять сім років, але він досі був звичайним коректором Держвидаву і йому не світила перспектива отримати якусь іншу, не таку непримітну посаду. Переїзд керівних органів з Харкова Степан сприйняв як шанс щось поміняти у своєму житті. Особливе сподівання Білецький покладав на наркома народної освіти Володимира Затонського, з котрим був знайомий ще з років громадянської війни і доручення якого виконував тут, у Києві, тоді ще захопленому Павлом Скоропадським. Степанові здавалося, що як тільки товариш Затонський побачить його, то неодмінно запропонує роботу ближче до себе, можливо, навіть у самому Наркоматі.

      Про його мрію знав один лише Сергій Вашуленко, його товариш по роботі. Щоправда, Сергій був редактором і йому довіряли значно відповідальнішу роботу, аніж Степанові. Саме після Вашуленка готовий матеріал потрапляв до Білецького, а тоді, вже остаточно перевірений, відправлявся до друку.

      Щоправда, Сергій не поділяв оптимізму Степана.

      – Забудь це! – говорив він бувало, коли вони після роботи зупинялися біля бочки з пивом. – Невже ти думаєш, що нарком освіти пам’ятає про якогось Степана Білецького, з ким мимохідь зустрічався шістнадцять років тому?

      – Тоді я отримав від нього бойове партійне завдання! – ображений такими словами відповів Білецький.

      – І ти думаєш, що тебе запам’ятали? Чи ти гадаєш, що ти там був один такий?

      Зазвичай

Скачать книгу