Добрий Бог. Оповідання - Валер’ян Підмогильний Рідне

Скачать книгу

йому. Без панночки вона нікого не пускає.

      – Та що ви дурня вдаєте? Ви мене хіба не знаєте? Що я, перший раз тут?

      Віктором опанував невиявлений жах, який обхоплює людину в темній кімнаті.

      «Чого вона не пускає? Може, Куся так розсердилась, що не веліла мене пускати? Дарма! Я сам побалакаю, я сам!»

      – Пустіть!

      Він схопив покоївку за руку, але в цей мент із кімнати вийшла Куся.

      – Чого ти підняв ґвалт?

      – Та чого ж вона дурить, що тебе немає вдома? Що за комедія тут витівається? Я прийшов до тебе поговорити. Ходім у кімнату.

      – Ходім у хазяйську вітальню, бо в мене не прибрано.

      – Та що це ви, змовились не пускати мене в твою кімнату? Що не прибрано, то дарма, я не чужий.

      Почуття чогось гидкого й образливого заворушилось у ньому. Насувалось чорне, волохате й холодне. Розпечений мозок відрікався розуміти, що тут коїться, чого не пускають. З напруженими м’язами, блискучими від обурення очима Віктор зробив крок уперед. Куся заступила йому дорогу й глухо проказала:

      – Не пущу.

      З злістю схопив її Віктор і шпурнув за бік. Дверина відчинилась. Віктор глянув і захолонув: там стояв офіцер і з ніяковістю прислухався до того, що робилось в передпокою.

      – А… он що…

      Віктор хитнувся й взявся за одвірок. Підлога, стіни, малюнок над столом посунулись убік. Повіяло гарячим, в очах заблискали червоні вогники.

      Віктор безтямно посміхнувся.

      – Он як…

      «Себе тільки чи й її?» – думав він, намацуючи в кишені револьвера.

      «Себе одного… не хочу брати на душу другого гріха. Боже, прости й пособи мені».

      Він вихопив револьвера і притулив до голови.

      «Коли б не схибить…»

      Покоївка скрикнула й затулила руками обличчя. Офіцер кинувся до Віктора, схопив і одвів руку. Постріл гримнув, куля влучила в стінку. Куся стояла навколішках і благала:

      – Не треба… Вітю… не треба…

      – Пустіть! – несамовито закричав той. – Пустіть! Яке ви маєте право мене тримати?

      Він захрипів, важко впав додолу й зайшовся од шаленого реготу.

      Принесли води, поклали Віктора на ліжко. Він потроху заспокоювався. Навколо зібрався увесь дім і тихо, не балакаючи, дивилися на нього. Куся плакала.

      Віктор підвівся на ноги.

      – Де мій револьвер? – хрипучим голосом спитав він. – Не бійтесь… тут не буду стрілятись.

      Всі мовчали.

      – Я питаю, де мій револьвер?

      Господиня квартири, не виходячи вперед, відповіла:

      – Револьвер у мене. Але я не вважаю можливим повернути вам його.

      – А… так я!..

      Віктор схопив вазу для квітів і несамовито шпурнув її в люстро. Додолу посипались уламки скла й наповнили дім специфічним дзвоном. Віктора знову схопили й дали води.

      – Присягаюсь іменем Бога, що вдома я пущу собі кулю в лоб, – сказав він Кусі, коли його пустили, благаючи не робити собі шкоди.

      Віктор спокійно натяг кашкетку й вийшов на вулицю.

      Свіже повітря дихнуло на його

Скачать книгу