Добрий Бог. Оповідання - Валер’ян Підмогильний Рідне

Скачать книгу

Вані захотілось кудись серед чужі люди, щоб ці люди думали, що він гарний, добрий хлопчик. Потім стало жалко чогось такого, що немовби уже розбите було, розтоптане й чого ніяк не можна вернути. Ця жалість, переплітаючись і змішуючись з невиявленим жахом перед заслуженою карою, стиснула до болю груди, й Ваня заридав голосно, з великими перервами між хлипанням.

      – О-о-о-о! – тягнув Ваня все голосніше та голосніше.

      – У-у-у-у! – мало не харчав він, стихаючи, аж поки й зовсім затихав, ніби заспокоювався. Через мить такого непевного спокою він знову починав голосити, різких верескливих нот сягаючи, й знову затихав. Сліз не було, й тому-то Вані робилось все важче й важче, немовби на груди з кожною хвилиною накладалась нова вага. В своїм риданні Ваня мовби хотів вилити свій сум, сум серця, яке почувало, що зроблено те, чого робити не треба, а замість того цей сум побільшувався, обплутував Ваню, як туман невблаганний, густий і непрозорий.

      – О-о-о-о! – стогнав Ваня, і в цім стогнанні вже не було дитячого плачу. Це був крик матері, що бачить, як катують її дитину, це було зітхання людини напередодні смерті.

      Прибігла мати й стара нянька, почали заспокоювати його, розпитуючи, що з ним сталось.

      – Ваничко, Ваничко, дитино моя, що з тобою?

      Ваня тільки здригнувся, тулячись до подушки. Йому соромно було показати своє обличчя, бо здавалось, що на обличчі написано все й усі прочитають те, що Ваня сам уже ховав від себе у темній глибині душі.

      – Я бігав і впав… ударився дуже… боляче… – проказав він з перервами, немов гикаючи.

      – Що ж ти забив?

      – Коліно… аж ось…

      Мама нахилилась і поцілувала забите коліно. Ваня притулився до її грудей.

      – Мамочко, ти мене любиш?

      – Люблю, дитинко моя… рибонько…

      Після пригоди з Жучком Ваня став задумливим і замкненим. До товаришів він майже не виходив і весь час сидів у кімнаті й будував з кубиків залізницю. Учився він ретельно, добре пильнував лекції, але у всіх вчинках його почала проглядувати неуважливість, ніби він завше гадав не про те, що робив. Полюбив він також страшні казки і слухав їх з таким виглядом, немовби хотів знайти відповідь на якесь питання. Мати, звичайно, звернула увагу на зміну в вдачі сина й навіть розмовляла про це з батьком. Але батько з’ясував це по-своєму: Ваня нарешті зрозумів, що йому, синові власника такого великого хутора, не личить водитись з майбутніми кучерами та льокеями. Цьому треба було тільки радіти. А що Ваня стає задумливий, то це теж гарно, – може, з нього вийде вчений або письменник. Мати заспокоїлась, і Вані дали спокій.

      Думку про рівчак, де був його город, Ваня гнав від себе й перестав туди ходити. Він неохоче і рідко виходив з кімнати і уникав залишатись на самоті. Навіть коли будував він залізницю, то коло його мусила сидіти нянька, бабуся Ганна, котра колись гляділа його, а тепер просто жила в них, плела рукавиці й дерла пір’я. Коли Вані обридала залізниця, він сідав коло бабусі Ганни, брав її за руку й питав:

      – Розкажи про розбійників…

      – Еч,

Скачать книгу