Добрий Бог. Оповідання - Валер’ян Підмогильний Рідне

Скачать книгу

почали лаятись і змагатись, що робити з «генералом». Олесь лежав і посміхався, він був переконаний, що Бог не дасть йому загинуть. В той же час було приємно бачити, що він несподівано звернув на себе увагу. Олесь з радістю думав, що червоногвардійці ставляться до нього не байдуже, а зі злістю. Нарешті червоногвардійці з рушниць зробили мари й з лайками й нахвальками понесли Олеся як зраненого, йому було весело. Донесли до воза з харчами й поклали там.

      – Стривай, доїдемо до станції, – нахвалялись вони.

      Що б його не чекало на станції, а зараз Олесь був радий тому, що їхав. У ногах помаленьку ворушилася кров; Олесь почував це. Його поклали на спину, й тому-то було видко неба. Воно здавалось Олесеві якимсь новим і надзвичайно чудовим, ніби він уперше на віку побачив небо.

      – Немов я ніколи не помічав його раніш. Хмарки білі, волохаті, виснуть наді мною й не рушаться. Їду вперед, а як дивиться на небо, то немов стою на місці. Не трусить. Тільки повітря холодне. Фу, чого це так руки заніміли?

      Олесь підніс руки до рота й почав дмухати на них. Руки стали нагріватись.

      – А як заплющити очі, то здається, що лежиш на постелі. Заснути б, чи що? Де це я? А, мене везуть на станцію, там буде розправа. Я їх образив… Що ж, бити будуть чи уб’ють? Ну, нехай: все до того йде. Звичайно, я бажав цього. Чудна я людина! Зараз силкуюсь пригадати, чого я пішов сюди, чого кладу в домовину батьків – і не можу дати відповіді. А може, вже й померли батьки? Я ж із дому пропав безвісти…

      Серце боляче защеміло.

      – Все одно, все одно край… Я вже загинув; хоч і не вб’ють тут, то все одно незабаром помру від туберкульозу. Не жити мені… А, Бог… Господи, поможи, порятуй! Я ж вірю.

      Олесь розплющив очі. На небі ті ж хмарки.

      «Там високо недосяжний Бог. Він бачить все. А скільки зненависті!.. Я теж ішов людей вбивати, гадав знайти спокій у бою. Мені молитись треба. Нема мені спасення й на тім світі, я загинув. Якось покірливо я все терплю, як плоха тварина. Що падає – те я й беру. Хіба я здобув що-небудь боротьбою, хіба я боровся? «Борітеся – поборете!» – це гасло тієї партії… есерів. А я хіба поборов що-небудь? Я не есер. Я пішов сюди битись… так. Але не во ім’я повинності й боротьби, а з одчаю. Я тварина малодушна. Хе, хіба ж то людина, хто не вміє поставити себе серед інших людей? То ж корова. Ось мене везуть на смерть… Чого ж я не радію? Я ж шукав смерті. Дурень, хіба людина мусить шукати смерті?! То вже не людина, а недолюдок. Розстріляють мене – добре, залишать живим – буду жити, посадять у в’язницю – буду сидіти. Хіба ж я буду пручатись? Я нікчемність! Хе… мене може роздушити кожний. Підійде червоногвардієць, проведе ножем по горлянці – і каюк, нема мене».

      Олесь знову почав дмухати на руки.

      – Хочеться подумати про дім, але не варто. Ну що мені тепер? Ну, повмирали батьки, і я через годину, день, два, місяць – теж помру. Так що ж? Га? А, Бог… Може, порятує. Господи, прости й помилуй… Ну, я помру, другий помре, третій… Прийде час, повмирають всі мої співучні й учителі. І нічого. Земля не перевернеться. Один раніш, другий пізніш. Господи, заступи мене твоєю благостю. Пречиста Діво… Я ж кажу, що це нічого. Смерть

Скачать книгу