LITMIR.BIZ

Скачать книгу

Жодний м’яз не рушився на його обличчі, тільки очі дивились похмуро-похмуро. Не хапаючись, Дудник хрипучим голосом проказав:

      – Хлопці! Не забувайте мене й Україну!

      Гайдамаки поскидали шапки.

      – Не забудем! – гукнув Олесь з запалом, підносячи руку з шапкою вгору. Всі оглянулись на нього, й Олесь засоромився.

      Грюкнув залп, і отаман, незграбно ступивши вперед, важко впав навколішки, кілька хвилин залишився в цій позі, а потім простягся лицем до землі.

      Олесеві раптом захотілось додому, захотілось спокійно сидіти в своїй кімнаті в теплі й читати. Незабаром дві години – час іти до школи. Олесь похапцем обідає й швидко йде, щоб не спізнитись.

      Ось у клас після другого дзвоника входить маленький, старенький вчитель малювання в кашкетці й калошах, щоб не застудитись; за ним кілька чоловік несуть різні приладдя: підставки, орнаменти, гіпсові руки й голови. Всі учні підводяться й кажуть гуртом:

      – Шанування й поважання глибокої старості дідуневі Андрію Петровичу, що прослужив сорок сім і три роки.

      – Спасибі, голуби мої, спасибі, – каже Андрій Петрович. – Ну, малюйте собі з Богом.

      – Андрію Петровичу, можна тихенько заспівати?

      – Співайте, тільки не дуже голосно.

      Затягують: «Ой у лузі», «Шабленку». Співають і малюють. Коли співи облишать, починають розповідати що-небудь цікаве, сміються. Андрій Петрович сидить коло груби, гріє старечі кістки й кожного разу неодмінно питає:

      – Ну, панове, як же наша революція?

      Цього питання вже досить, щоб почалися політичні змагання. А Андрій Петрович під палкі промови тихенько дрімає на стільці. Ніхто його не буде, й йому, сонному, не роблять капостей того, що він нікому не заважає.

      Чується дзвоник. Андрій Петрович прокидається, натягає кашкетку й іде до дверей. За ним шикується увесь клас: хто несе зшитки, хто підставки, хто так іде. Як вийдуть у коридор, то затягують Андрію Петровичу: «Со святими упокой» і «Вічну пам’ять». Дідусь іде попереду й радісно сміється: йому приємно, що учні його люблять. А ззаду підіймають догори підставки, ніби то корогви. Так провожають аж до вчительської, а потім…

      – Хто ти такий?

      Олесь здригнувся; перед ним стояв червоногвардієць, видко, хтось із начальників.

      – Гайдамака.

      – Я бачу, що не цар. Ти по своїй охоті?

      – Так.

      – Туди його, – хитнув головою начальник на зв’язаних старшин.

      Козаків пустили на волю як несвідомих, а старшинам і Олесеві накинули обвинувачення у змові проти совітської влади, організації бунту й озброєного відпору та повідомили, що везуть їх у Харків на революційний суд.

      – Ви знаєте, що революційний трибунал неодмінно засуде вас на страту? – спитав у Олеся гайдамацький хорунжий.

      – Мабуть, – байдуже відповів Олесь, але не вірив у можливість своєї смерті. Його більш турбувало те, що йти не було жодної змоги. Черевики так зашкарубли і стали такими тісними, що кожний крок завдавав невимовних страждань. Олесь ішов, ледве тягнучи

Скачать книгу