Скачать книгу

хляпаючи по калюжах і на ходу складаючи рими з матюків, похнюплено почовгав до найближчого смітника викидати ноутбук. Не носити ж тепер оте залізяччя із собою по всій Латинській Америці?

      Тим часом надворі швидко згущувалися сутінки. Поспішати мені було нікуди (однаково добиратися до аеропорту тепер доведеться на таксі), однак напередодні я начитався багато зловісних відгуків про криміногенну обстановку довкола міланського вокзалу, тому вирішив не ризикувати й ушитися звідтіля якомога швидше. Я став біля лави, розкрив наплічника, запустив усередину руку, й – от чуднота! – всі речі виявилися зовсім сухими! Тоді я врешті припинив лаятися, розчулено шморгнув носом і подумки подякував усім святим укупі із совісними виробниками рюкзака. Настрій, який був підупав, знову покращився, а втім, як небавом з’ясується, зовсім ненадовго.

* * *

      Дощ остаточно вщух, і небо почало трохи розпогоджуватися, оголюючи срібні цятки холодних зір. Я розшукав привокзальне таксі, втовкмачив таксисту, що мені треба до Лінате, сів і поїхав.

      Таксист був молодим чорнявим хлопом, кумедним і балакучим, який сяк-так міг спілкуватися англійською, а це для італійця просто колосальне досягнення. А ще він виявився скотиною.

      Усю дорогу він без угаву весело белькотів, а потім, коли прибули, видав:

      – Фіфті євро, пліз!

      – Йоманарот, скільки-скільки?!

      – Фіфті… файв зеро, – повторила та італійська скотина.

      – Скотина! – відповідаю йому.

      Так і видав. Щоправда, українською.

      – Но, мен, ю но андерстанд, тайм із мані, мані із гуд, соу фіфті євро![33]

      – Скот! Нелюд! Бляха муха! – кричав я, розраховуючись (а що було робити?).

      Затим я вискочив на бетонну доріжку коло височенних скляних дверей, крізь які проглядався один із терміналів міжнародного аеропорту. Абсолютно порожній усередині.

      Зазвичай розсувні двері аеропортів обладнано фотоелементами, але цього разу я ледь не протаранив їх лобом – шиба воріт ніяк не зреагувала на моє наближення, що могло означати лише одне: аеропорт зачинено на ніч. Я насупився.

      «От зараза! Схоже, ночуватиму сьогодні з ховрахами в траві біля аеропорту, – промайнуло в голові, – непоганий початок мандрів, нічого казати».

      Проте я не здавався, трохи пошвендяв навкруг і таки надибав трохи менший відчинений хідник, кудою і прослизнув до термінала.

      Усередині було порожньо, настільки порожньо, що мене аж морозом пройняло. Стійки реєстрації, багажні відділення, каси, кіоски, ресторанчики – все стояло пусткою; картина чимось нагадувала моторошні кадри з фільму за мотивами одного з романів Стівена Кінга. Яскраве освітлення палахкотіло у кожній залі, однак це тільки підсилювало гнітюче враження, ніби аеропорт працював у нормальному режимі, а тоді зненацька, ні з того ні з сього, всі люди кудись поділися. Я боявся дихнути зайвий раз чи зробити необережний крок, позаяк усі звуки моторошною луною прокочувалися мовчазним терміналом, стонадцять

Скачать книгу


<p>33</p>

No, man, you no understand, time is money, money is good, so fifty euro! – Ні, чувак, ти не розуміть, час – це гроші, гроші – це добре, тому п’ятдесят євро! (ламана англ.).