LITMIR.BIZ

Скачать книгу

зачинила за собою двері й рушила вздовж білого коридору, мов злодій, що втікає. Вона мала надію, що їй вдасться минути хол непомітно, але Крокодилиця чекала біля ліфта.

      – Професор просив сказати вам ще раз, що можете лишитися тут. І що ви повинні залишитися.

      – Дякую, – відповіла Ліліан і пішла далі.

      – Будьте розсудливі, міс Дюнкерк! Ви не знаєте, в якому ви стані. Вам не можна змінювати клімат. Ви не переживете й року.

      – Саме тому.

      Ліліан рушила далі. З-за столиків для бриджу підвелося кілька голів, назагал хол був порожнім. Пацієнти лежали на верандах. Боріса не було. Біля виходу стояв Ґольманн.

      – Якщо ви вже конче мусите виїхати, то їдьте принаймні потягом, – сказав Крокодилиця.

      Ліліан мовчки показала старшій сестрі своє хутро й вовняні речі. Крокодилиця зневажливо махнула рукою.

      – Це вас не врятує! Ви задумали скоїти самогубство?

      – Ми всі це робимо – хто швидше, а хто пізніше. Ми поїдемо обережно. І не дуже далеко.

      Вхідні двері були вже цілком близько. Сонце знадвору засліплювало. Ще кілька кроків, і цей біг крізь стрій різок закінчиться. Ще один крок!

      – Ми вас застерегли, – пролунав за нею монотонний, зимний голос. – Ми вмиваємо руки!

      Їй було не до сміху, але Ліліан усміхнулася. Цією останньою фразою Крокодилиця врятувала ситуацію.

      – Прошу їх вимити в стерилізованій цноті, – сказала Ліліан. – Адью! Дякую за все.

      Вона вийшла. Сніг іскрився так, що вона майже нічого не бачила.

      – До побачення, Ґольманне!

      – До побачення, Ліліан. Незабаром я долучусь до вас.

      Вона глянула на нього. Дякувати Богу, нарешті знайшовся хтось, хто не хоче її повчати. Ґольманн закутав її в хутро й вовняні хустки.

      – Ми їхатимемо повільно, – пообіцяв Клерфе. – Коли сонце зайде, спустимо дах. А поки що боки авта затулять вас од вітру.

      – Так, – відказала вона.

      – Можемо їхати? Нічого не забули?

      – Ні.

      – Втім, якщо й забули, вам пришлють.

      Вона про це не подумала. І враз зауважила в цьому факті певну втіху, бо вважала, що, виїхавши, обірве всі зв’язки.

      – Так, справді, можна попросити, щоб прислали, – сказала Ліліан.

      Непоказний чоловік, який виглядав так, мовби офіціанта схрестили з церковним сторожем, швидким кроком перетнув майдан перед санаторієм. Клерфе здивувався.

      – Та то ж…

      Чоловік пройшов зовсім поруч авта, і тоді Клерфе його упізнав. Він був зодягнений у темний костюм і чорний капелюх, у руці ніс валізу. То був конвоїр трупів, але геть перевтілений – уже не пом’ятий і неговіркий, а радісний і авторитетний: вирушав у дорогу до Боготи.

      – Хто це? – запитала Ліліан.

      – Ні… Я думав, що то знайомий. Готова?

      – Так, – відповіла Ліліан. – Готова.

      Авто рушило. Ґольманн помахав їм на прощання. Боріс не з’явився. Собака біг ще упродовж якогось часу за автом, потім і він

Скачать книгу