LITMIR.BIZ

Скачать книгу

Відня. То була безглузда ідея. Усі совєтські патрулі затримували нас дорогою. Усі думали, що ми хочемо захопити Сталіна або підкласти десь динаміт. Зрештою, я не хотів виграти, тільки випробувати нове авто. Але ж у них там дороги, в тій російській зоні! Як з льодовикової епохи.

      Ґольманн розсміявся.

      – То була помста «Джузеппе»! А де ти їздив раніше?

      Клерфе підняв руку.

      – Напиймося чогось. І зроби мені певну послугу: упродовж перших днів розмовляймо про все, тільки не про перегони й авта!

      – Але ж, Клерфе! То про що ж ми розмовлятимемо?

      – Це лише кілька днів.

      – До біса! Щось сталося?

      – Ні, ні. Просто я втомлений. Я хотів би відпочити й кілька днів не чути про цю холєрно ідіотичну забаву, коли люди ганяють колами на супершвидких машинах. Розумієш, що я маю на увазі?

      – Звичайно, – сказав Ґольманн. – Але в чому справа? Що сталося?

      – Нічого, – відказав роздратований Клерфе. – Просто я марновірний, як і кожен інший. Мій контракт закінчується і не був поновлений. Я не хочу викликати вовка з лісу. Це все.

      – Клерфе, хто розбився?

      – Феррер. На зовсім легеньких, просто-таки гівняних перегонах на узбережжі.

      – Помер?

      – Ще ні. Але йому ампутували ногу. А та навіжена баба, яка вешталася з ним від перегонів до перегонів, фальшива баронова, не хоче його тепер бачити. Сидить у казино й реве. Не хоче каліки. А тепер ходімо, поставиш мені горілку. Рештка мого коньяку зникла в пащі водія снігового плуга, який має більше розуму, ніж ми, його авто ніколи не перевищує п’яти кілометрів за годину.

      Сиділи в холі за малим столиком біля вікна. Клерфе роззирнувся.

      – Хіба тут лише самі хворі?

      – Ні. Є також здорові, які провідують хворих.

      – Ну, звичайно! Оті, що з блідими обличчями, то хворі?

      – Ні, то якраз здорові! – Ґольманн розсміявся. – А бліді вони тому, що приїхали зовсім недавно. Натомість ті засмаглі, як спортсмени, то хворі, які перебувають уже віддавна.

      Офіціантка принесла склянку помаранчевого соку для Ґольманна й малу карафку горілки для Клерфе.

      – Як довго думаєш тут залишитися? – запитав Ґольманн.

      – Кілька днів. Де б я міг оселитися?

      – Найкраще в «Палас Готелі». У них там добрий бар.

      – А звідки ти про це знаєш?

      – Ми ходимо туди, коли час від часу вдається нам звідси чкурнути.

      – Чкурнути?

      – Так, часом уночі, коли ми хочемо відчути себе здоровими. Це, правда, заборонено, але краще вже похмілля, ніж безрезультатні дискусії з Богом, чому людина хворіє. – Ґольманн витягнув із кишені на грудях плескату пляшку й долив до своєї склянки трішки алкоголю. – Це джин, – пояснив він. – Теж помагає.

      – Вам не дозволяють пити? – запитав Клерфе.

      – Цілковитої заборони нема, але так зручніше. – Ґольманн сховав пляшку до кишені. – Тут на горах трохи впадаєш у дитинство.

      Перед входом зупинилися сани. Ті самі, які Клерфе зустрів на шосе. Із них вийшов чоловік у чорній хутряній шапці.

      – Знаєш, хто це? – запитав Клерфе.

      – Ця жінка?

      – Ні,

Скачать книгу